Забули

«Ви храм Бога Живого, як Бог прорік:

Поселюсь серед них і ходитиму,

і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм!»

                                    2-ге до Коринтян 6:16

 

Забули ми, що ми є християни,

Не просто люди, що зібралися разом.

Зріднили нас усіх Христові рани,

З’єднала нас усіх Його любов!

 

Його любов! Любов Отця і Сина,

Безмежна і незмінна, щоб ти не зробив.

Забуде все Його любов велика,

Для цього Сина Свого Бог не пожалів.

 

А наша ж де? Ота свята, безмірна?

Щоб всіх людей любить, усіх прийнять?

Щоб брата називати дійсно братом,

Щоб і сестра сестру змогла обнять?

 

Де та любов, якою нас Ісус

Всіх наділив, і нам звелів любить.

І, коли ображають тебе, брате,

Господь сказав любить, любить й простить.

 

Забули ми, що ми є християни,

Забули, що повинні пробачати.

І не лише прощать усіх устами,

В самому серці це прощення відчувати.

 

Сестра сестру в Христі, вже зневажає,

Бо щось не так сказав їй ось той брат.

Й образа в серці сильно заважає

До неї просто підійти й сказать.

 

Що десь не так, сестра, ти поступила,

Скажи мені насправді, як було.

Прости мене, тебе я осудила…

І ти мене прости… Ось це любов!

 

Та ні. Як покоритися нам Богу?

Це вона винна, знаю, як було.

Уже свій висновок брат, сестра зробили,

До правди нікому й діла не було.

 

І тишком-нишком хтось когось питає,

Яким життям живе кожна сім’я.

Один на одного інтриги лиш плетуть,

Цікаво всім, як інші то живуть.

 

Забули ми, що ми є християни!

Як в зібрання приходим, подивись:

На обличчі маска благочестя,

А в одязі «світу» видно блиск.

 

І судять, судять, судять, брат на брата,

Свою колоду в оці не видно.

В кожного з краю своя хата,

На Бога вже не дивиться ніхто.

 

Всім добре так, за себе лиш стояти,

Брату за дитя його сказать,

Що не на ту ступа воно дорогу,

Своє ж з «широкої» не може вже забрать.

 

А та сестра щось не так сказала,

Ніхто не розбирається: чому, чого?

Відразу засудили і вердикт – погана,

І на цьому все закінчено.

 

Чому не хочемо ми говорити?

Не хочемо і слухать чомусь ми.

Бо легше все самим собі рішити,

Але ж Господь сказав, щоб говорили ми.

 

Коли є що не так, щоб не мовчали,

Не маємо ми права нічого не казать.

Та як сказать про це рідні Христовій?

В любові щирій, в голосі не осуждать.

 

Не іншому казати, що не до вподоби,

І не у сім’ї це все рішать,

Не виносити на бесіду у церкві,

З смиренням підійти й спитать.

 

Якби ж усі проблеми ми ось так рішали,

І один одного хотіли б чути ми.

Було б менше диявольських капканів,

І в церкві було б менше марноти.

 

Та чому в хорах нема кому співати,

Дивуються, що діти разом не живуть.

Ворогує батько з рідним сином,

І люди на зібрання по звичаю вже йдуть.

 

Зачерствіло серце, душа закам’яніла,

Чужою стала біль рідного в Христі.

Не чіпає нас пророча Божа сила,

У нас був Божий Дух, тепер дух марноти.

 

Забули ми, що ми є християни!

Самого Бога діти! Святого всіх святих!

І ми, такі ж як Бог повинні бути,

Любить, любить, любить, усіх любить!

 

Прощати так, як Ісус усіх прощав,

Любов’ю покривав Він усе зло.

Навчати так, як і Ісус навчав,

Народу так багато у ніг Його було.

 

Ніколи ні на кого не дивився,

Лише до Господа молився в тишині.

А ми рівняємось на тих, хто помилився,

Можна йому, то можна і мені.

 

Забули ми, що ми є християни,

Дивитися повинні лише на Христа.

Молись, дорога церква, часу мало,

Щоб ми згадали чиє ми є дитя!

                                          Амінь 

 

P.S. Прошу пробачення за допущені помилки.

February 07, 2018
Источник: http://www.poems4christ.com/ru/article/11402
© Copyright 2018, Поэзия для Христа [www.Poems4Christ.com].